Криничка для всіх удричан та хочинців

Легенда про криницю дійшла і до наших часів. За переказами в ті далекі часи, коли чужинці плюндрували хижацькими набігами нашу землю , тікав з полону юнак. Рвалося юнакове серце до отчого дому, до рідної неньки. Та не дійшов додому хлопець, хоч до хати було рукою подать. Змучений був дуже, побитий. Впав край болота, не піднявся. Сили покинули його. А в той час вдома згорьована мати не знаходила собі місця – тривожно билось серденько в грудях, щось підказувало їй! Незчулась, як опинилась біля вмираючого сина. Підбитою чайкою впала на груди своїй кровиночці, облила його зболене тіло гарячими слізьми! Потрісканими, запеченими від крові губами хлопець прошепотів: “Води...”. І сталося диво! В цю ж мить щось тихо зашуміло і за кілька кроків від них з-під землі піднявся вгору тоненький, з янтарним відблиском струмочок води. Мати швиденько намочила хустину дарованою богом джерельною водою і приклала до зболених вуст сина. Здригнулися повіки і на неньку заголубіли змучені очі юнака. Невтомно прикладала до синового тіла хустину з цілющою водою, яка стрімким ключем набирала сили і все впевненіше била з-під землі. Хлопець оживав на очах. А навкруги, здалось, радісно завирувало зелене розмаїття: пахощі різнобарвних квітів, співи звеселілих пташок і приємний дзюркіт води вселили у мамине серце надію, що син буде жити! З часом піднявся на ноги юнак. В знак вдячності разом з друзями викопав на місці святого джерела криницю, облаштував її. Дівчата прикрасили квітами та рушниками. З тих часів люди стали приходити до кринички як до святого місця: поклонялися їй, просили здоров’я для себе і для ближніх, у вдячність приносили дари садів, квіти. А набрана вода з криниці, вірили, мала чудодійну силу зцілення.